Святої великомучениці Варвари

 

Тропар святої, глас 4: Агнице всеблаженна, ти божественно засіяла світлом святої Тройці трисонячним і укріпившись в купелі, на повалення омани батьківської визнала віру Христову: тому, чесна Варваро, отримала ти з висоти благодать зціляти хвороби і всякі немочі. Її молитвами, Христе Боже, спаси душі наші.

Кондак святої, глас 4: В Тройці благочесно прославлюваного Бога ти наслідувала, мученице, і ослабила ідольські капища, а посеред подвигу мучена, Варваро, мучителів погроз не убоялася, і дорівняла в мудрости мужам, та голосно завжди кликала: Тройцю почитаю, єдине Божество.

Жив в Іліополі, поблизу Евхаїти, в Пафлагонії, багатий і славний поганин на ім’я Діоскор. І був він не просто поганином, а ревним почитателем своїх божниць і затятим ворогом християн. Після смерти жінки залишилась йому донечка на ім’я Варвара (“чужа”). Діоскор остерігався, щоб вона нічого не чула про християнську віру, тому наказав виховувати її окремо від інших, облаштувавши їй розкішне помешкання в одній вежі. Та в молодої діви не раз приходило на думку, що там, над ясними хмарами, над зоряним небом, має бути інший світ. Коли глянула вона на всю красу природи, на веселі промені сонця, коли почула спів птахів, то не могла прийняти, щоб усе те було ділом бездушних бовванів, яких погани боялися і називали їх богами. Вона шукала правди, та не могла її знайти, вона прагнула до добра, але не знала, де воно.

Коли Варварі виповнилося 20 років, то батько задумав видати її заміж, вона була красива і багато юнаків бажало взяти її за жінку.

Однак діва навіть чути не хотіла про це. Вона сказала батькові, що радше смерть собі зробить, а заміж не піде. Батько все це списував на молодість дочки, на незнання світу, і, вибираючись в далеку дорогу, дав їй волю, оточив її молодими дівицями, бо був певний, що вони вмовлять Варвару одружитися. Однак серед тих дівиць були і християнки (про що Діоскор не знав), вони навчили Варвару правд Христової віри, приготували її до святого хрещення. Так свята Варвара знайшла те, чого шукала, знайшла правду, дорогу, життя і спасіння – знайшла Ісуса Христа, якому жертвувала своє дівицтво.

Одного разу, було це вже після прийняття святого хрещення, вона пішла на будову нової купелі, яку зводили за наказом її батька. Коли Варвара побачила, що в одній стіні є лиш два вікна, вона веліла вибити ще й третє вікно, аби навіть стіна нагадувала їй про Пресвяту Тройцю. Святе передання далі оповідає, що на стіні того будинку, яка були викладена мармуром, вона пальцем намалювала хрест, а на підлозі відбився слід її стопи, – і ці знаки ніхто й ніколи не зміг стерти.

Коли батько повернувся додому, Варвара навіть не думала приховувати від нього своєї віри. Діоскор, почувши, що вона є християнкою, впав у такий скажений гнів, що вихопив меча і кинувся на дочку. Тоді – згідно з переданням – скеля розступилася й сховала святу діву. Але коли Варвара повернулася додому, то батько по-звірячому побив її, а потім за волосся потягнув до Маркіяна, правителя того краю. Той, побачивши перед собою таку вродливу дівицю, став лагідно її намовляти, щоб зреклася християнської віри, і підлесливо обіцяв їй усі розкоші світу. Але його слова не зворушили серця святої Варвари, тоді мучитель наказав її бити немилосердно воловими жилами, а рани натирати волосяними хустками і посипати сіллю. Коли все тіло мучениці вкрили глибокі рани, тоді велів кинути святу діву до в’язниці.

І ось вночі, посеред молитви, як свідчить передання, святій Варварі явився сам Христос Спаситель, Він зцілив її рани та укріпив сили на дальший подвиг. Вранці святу діву знову поставили на суді, і тоді всі побачили, що вона здорова. Маркіян приписував це силі своїх богів, але свята Варвара голосно заявила, що зцілив її Христос. Мучитель наказав прив’язати святу діву до дерева і залізними гаками шматувати її тіло. В часі тих мук одна християнська невіста на ім’я Юліянія стала вголос прославляти Ісуса Христа, тоді Маркіян наказав і її прив’язати поруч зі святою Варварою та шматувати її тіло і мучити у різний спосіб. Коли ж він побачив, що ані залізо, ані вогонь не вирвуть з їхніх сердець Христової віри, то наказав стяти святих мучениць мечем. І тоді сталася страшна річ, від згадки про яку кров стигне в жилах: рідний батько власного рукою вбив свою дитину. Діоскор сам визвався стяти голову святій Варварі, і на очах усього народу зробив це, а потім умертвив ще й святу Юліянію. Передання свідчить, що Бог на місці скарав поганську закаменілість, бо вдарив грім з чистого неба й убив Діоскора.

Тіла святих мучениць поховав побожний християнин Валентіян на місці, що звалося Геллас, за 15 миль від Евхаїти. Свята Варвара, згідно з Часословом, постраждала за правління Максиміяна (305-311), інші джерела вказують на час правління Максимина (236-238). У IV чи VI столітті, точно це важко з’ясувати, мощі святої мучениці Варвари було перенесено до Царгорода, а Бог, як до цього, так і після перенесення мощей, прославив їх численними чудами. Імператор Лев VI Філософ (886-912) побудував у Царгороді на честь великомучениці Варвари величаву церкву. У 1108 р. мощі святої Варвари було перенесено з Царгорода до Києва, а перенесла їх грецька цісарівна Варвара, дочка Олексія Комнена (1081- 1118), коли вийшла заміж за Святополка II (Михаїла) Ізяславича, великого князя і правителя Києва (1093-1113). Святополк побудував величавий золотоверхий Михайлівський монастир, у храмі якого й упокоїлися святі мощі.

Свята Варвара на Русі завжди була у великому почитанні, і сьогодні немає такої української хати, де б не було ікони святої мучениці. На іконах святу Варвару зображають з чашею в руці, вказуючи цим на її глибоку віру. І на Сході, і на Заході до неї звертаються як до покровительки вмираючих. У 1448 р. в Горкумі, в Голандії, один різник, що звався Гайнрих Рок, посеред палаючого дому, коли вогонь вже добрався до нього, призвав на допомогу святу Варвару, і чудом врятувався з вогню; весь покритий ранами, він дійшов до дому своєї доньки і не вмер доти, доки не прийняв святих Тайн. На цьому в народі ґрунтується глибока віра, що той, хто закликає на допомогу святу Варвару, не вмре без св. Тайн.

__________

У той самий день

Святого преподобного отця нашого Івана Дамаскина

Тропар преподобного, глас 8: Православія наставнику, благочестя й чистоти учителю,* вселенної світильнику,* монахів богонатхненна окрасо, Максиме премудрий,* ученнями твоїми все просвітив ти, сопілко духовна,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші.

Кондак преподобного, глас 2: Піснетворця і чесного проповідника Божого слова, учителя Церкви і поборника ворогів, прославмо Івана: бо він взяв зброю, хрест Господній, і відбив всю хитрість єресей і як теплий заступник перед Богом, усім подає гріхів прощення.

Преподобний Іван народився 676 р. в Сирії, у місті Дамаску. Сирія була тоді (від 635 р.) під владою сарацинів. Батько Івана, Сергій, на прізвисько Мансур (“відкуплений”), був побожним християнином, а славився такою чесністю, що халіф, правитель сарацинів, призначив його своїм таємним радником і довірив йому уряд однією зі своїх провінцій. Був Сергій чоловіком багатим, завдяки цьому він викуповував з неволі християн. Одного разу, серед невільників, яких він звільнив, був монах на ім’я Косма, чоловік незвичайної побожности і науки. Саме йому довірив Сергій виховання і навчання свого сина Івана та ще одного хлопця сироту, який також називався Косма. Згодом він став Маюмським єпископом, що біля Гази, прославився своїми численними канонами, і був зачислений до лику святих (пам’ять його вшановуємо 12 жовтня).

Чеснотами і старанністю у навчанні відзначалися обидва учні, на втіху своєму вчителю Космі, який після закінчення їх наук пішов у монастир святого Сави і там побожно помер. А після смерти Сергія Іван обійняв батьківський уряд і був за свою вченість і чесне життя у великій пошані при дворі сарацинського халіфа. Коли ж у Царгороді безбожний Лев III Ісавр почав жорстоко переслідувати всіх, хто почитав святі ікони, тоді Іван, хоч і був мирянином, став писати в обороні почитання ікон такі глибокодумні послання, що вони переходили з рук в руки й усюди поборювали безбожну єресь. Злочестивий імператор Лев хотів помститися святому Іванові і через донощиків повідомив халіфа, начебто Іван задумав зрадити сарацинів, що він доносить грекам, коли ті мають на них напасти.

Як каже передання, халіф повірив у наклеп і наказав відрубати святому Іванові праву руку. Та вночі, коли святий гаряче молився, йому явилася Пресвята Богородиця й оздоровила його, і знову став він володіти двома руками, а сарацини, вражені таким чудом, дослідили справу і пересвідчилися у його невинності. І хоч його нагородили новими почестями, все-таки святий Іван вирішив піти за голосом свого покликання; він роздав усе своє майно вбогим, а сам зі святим Космою вступив до монастиря святого Сави. Ігумен віддав його під духовний провід одного старого і дуже строгого монаха-самітника, а той велів Іванові керуватися такими правилами: Ніколи не творити власної волі, що є основою благочестя. Жертвувати Богу всі свої труди, заняття, журби і терпіння. Проганяти всяку думку про давнє життя. Не величатися ані мудрістю, ані нічим іншим, бо чоловік сам зі себе є нічим, невіжою і слабким. Мовчати і пам’ятати, що небезпечно навіть і щось добре говорити, якщо цього не вимагає обов’язок.

І так поволі преподобний Іван став робити поступ у монашому житті. Старий монах найбільше випробовував його в чесноті послуху. Одного разу він велів Іванові взяти кошики, які сплели монахи, віднести аж до Дамаску і там продати за нечувано високу ціну. Святий Іван пішов. Ніхто у місті не впізнав в убогому монаху недавнього вельможу й управителя цього ж міста, усі з нього сміялися, немовби з придуркуватого, що заломив таку велику ціну за кошики. А св. Іван терпеливо переносив усі насмішки і кпини й ходив вулицями доти, доки не знайшовся один давній його слуга, який упізнав Івана і, з милосердя, купив у нього ті кошики. Було це лиш одне з багатьох випробувань. Преподобний Іван зовсім позбувся власної волі, він нічого не робив без дозволу старця, не читав жодних книжок і нічого не писав.

Та якось, коли помер один монах, а брат померлого дуже сумував, то на його прохання святий Іван написав стихири, які і до нині співають на кожному похороні.

І коли преподобний Іван заспівав їх у келії, то почув це старий монах, і хоча сам був глибоко зворушений, однак за самовільний вчинок прогнав від себе Івана. Гірко заплакав Іван, наче б прогнано було його з раю, і просив монахів, щоб заступилися за нього перед строгим старцем, і той, після численних прохань, наказав Іванові виконували найприкрішу монастирську роботу. Коли він ж побачив, що святий Іван сповняє все з великою радістю, то прийняв його до себе і дозволив йому писати на славу Божу пісні (як свідчить передання, сталося це за велінням Пресвятої Богородиці, яка явилася у видінні старому монахові, наставникові преподобного Івана).

І полилося правдиве золото, полилися прекрасні, що душу заворожують пісні. Візьмімо в руки Октоїх, більшу його частину уклав преподобний Іван Дамаскин. Він написав багато канонів на Господські, Богородичні і свята святих. Його книга “Точний виклад православної віри” впродовж тривалого часу була найліпшим підручником. І послань він написав чимало; наче б з джерела лилася його наука, і тому названо його “золототочивим”. Патріярх Єрусалиму Іван (помер 735 р.) висвятив преподобного Івана на священика і призначив його проповідником при церкві святого Воскресення. Після смерти патріярха преподобний Іван повернувся до монастиря.

А коли Костянтин Копроним став ширити іконоборську єресь, коли всі в’язниці були заповнені ісповідниками Христової віри, тоді преподобний Іван пішов до Царгорода і там прилюдно виступив проти злоби імператора-єретика і проти тих єпископів, які забули про Бога і про совість, які зреклися святих ікон і стали єретиками. Через це святий слуга Божий дуже багато страждав, а озлоблений імператор на своєму лжесоборі в 755 р. сам з церковного амвона кинув клятву на Івана, на яку святий відповів двома посланнями, в яких різко викривав єресь та її прихильників.

Помер преподобний Дамаскин у монастирі святого Сави, близько 776 р.

__________

І. Я. Луцик, “Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013