Книга Іова

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31 32 33 34 35
36 37 38 39 40 41 42

1. Чесноти та багатства Іова 1-5; заздрощі Сатани 6-12; нещастя спадають на Іова 13-22

1Був чоловік у землі Уц на ім’я Іов.
Чоловік той був щирий і праведний, богобоязливий і цурався зла.

2І народилось у нього семеро синів і три дочки. 3А статку було в нього 7000 овець, 3000 верблюдів, 500 пар волів, 500 ослиць і пребагато челяді, так що чоловік той був найбагатший з усіх мешканців Сходу.

4Сини його звичайно сходилися собі у призначений день та бенкетували в кожного по черзі.
Кликали вони й трьох сестер своїх їсти й пити з собою.

5І як дні гостин завершували круг свій, посилав Іов по них і наказував їм очищуватись.
Другого дня вставав він рано-вранці й приносив за кожного з них всепалення, бо говорив сам до себе: «Може мої діти согрішили і лихословили Бога в своєму серці» Так чинив Іов увесь час.

6Та ось одного дня прийшли сини Божі, щоб стати перед Господом.
Прийшов і Сатана між ними.

7Господь спитав Сатану: «Звідкіль ти прийшов?» Відповів Сатана Господеві й мовив: «Кружляв я по землі й ходив довкола неї.»

8Господь сказав Сатані: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Іова?
Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного, богобоязливого й такого, що цурався б зла.»

9Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба даремно Іов боїться Бога?

10Хіба ти не огородив його та його дім і все його майно навколо?
Ти благословив працю рук його, і стада його ширяться по країні.

11Та простягни лиш руку твою і діткнися всього його майна: побачиш, чи не лихословитиме тебе увічі!»

12Господь сказав Сатані:
«Гаразд! Усе, що він має, – у твоїй руці.
Тільки на нього самого не простягай руки твоєї.» І пішов Сатана геть з-перед лиця Господнього.

13І сталось однієї днини, як сини та дочки його їли й пили вино в домі старшого брата свого,

14прийшов посланець до Іова й мовив: «Воли були у плузі, а ослиці паслись поблизу них;

15аж ось кинулись на них савеї і позаймали їх, а слуг мечем повитинали.
І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

16Ще говорив він, аж ось приходить другий та й каже: «Божий вогонь упав із неба і спалив овець і чабанів, пожер їх.
І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

17Ще говорив цей, аж надходить інший та й каже: «Халдеї, згуртувавши три ватаги, напали на верблюдів та й позаймали їх, а слуг мечем повитинали.
І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

18Ще говорив цей, аж приходить інший та й каже: «Сини твої та дочки трапезували й пили вино в домі свого старшого брата,

19аж сильний вітер подув з пустині, напер на чотири вугли дому, і дім завалився на дітей, і вони загинули.
І врятувавсь лиш я один, щоб сповістити тобі це.»

20Устав Іов, роздер на собі одежу, обстриг волосся, упав до землі, поклонивсь і мовив:

21«Нагим вийшов я з материнської утроби, нагим і повернусь туди.
Господь дав, Господь і взяв.
Нехай ім’я Господнє буде благословенне!»

22У всьому тому не согрішив Іов і не сказав нічого нерозважливого проти Бога.

2. Сатана насилає на Іова проказу 1-10; відвідини приятелів 11-13

1І сталось одного дня, прибули сини Божі, щоб стати перед Господом;
прийшов також і Сатана між ними, щоб стати перед Господом.

2Господь спитав Сатану: «Звідкіля прийшов?» Сатана відповів Господеві й мовив: «Кружляв я по землі та обійшов її навколо.»

3Господь сказав Сатані: «Чи звернув ти увагу на мого слугу Іова?
Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного, богобоязливого й такого, що цурався б зла.
Він усе ще держиться своєї досконалости, дарма що ти навів мене на нього, щоб його безвинно погубити.»

4Сатана відповів Господеві й мовив: «Шкуру за шкуру!
Усе, що має чоловік, віддасть за свою душу.

5Та простягни лиш твою руку і торкнись його костей і тіла, і побачиш, чи не лихословитиме тебе увічі.»

6І промовив Господь до Сатани: «Ось він у твоїй руці!
ише життя його пощади.»

7Вийшов Сатана геть з-перед Господа й ударив Іова лютою проказою від стіп до голови.

8Взяв Іов черепок, щоб ним чухатися, і сів на попелищі.

9І каже йому жінка його: «Іще тримаєшся твоєї досконалости?
Лихослови Бога і умри!»

10А він до неї: «Неначе б говорила яка дурна, отаке й ти говориш.
Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» У всьому тому не согрішив Іов своїми устами.

11Зачувши три приятелі Іовові про все те нещастя, що спіткало його, прийшли, кожен зо свого місця: Еліфаз із Теману, Білдад із Шуаху та Цофар з Наамату.
Умовились вони разом, щоб прийти й утішити та розважити його.

12Але ще здаля кинувши на нього оком, не впізнали його.
І заплакали вони вголос, пороздирали на собі одежу й заходилися кидати порох проти неба понад головами.

13Сиділи вони так коло нього на землі сім день і сім ночей.
І ні один не говорив до нього й слова, бачили бо, що біль був великий вельми.

3. Іов гірко скаржиться

1Після цього Іов розтулив уста й лихословив свій день.

2Він почав говорити й мовив:

3«Нехай загине день, коли я народився
  і ніч, що сказала: Зачався чоловік!

4Той день хай стане тьмою,
  хай Бог з висоти не згадує про нього,
  нехай світло не сяє над ним,

5нехай його перекреслить тьма й тінь чорна,
  нехай над ним повисне хмара,
  нехай густий туман його збентежить.

6А ніч оту хай ухопить темрява,
  нехай не лічиться з днями року,
  у місяців число нехай не входить!

7Та ніч нехай буде безплідна,
  радість до неї хай не завітає.

8Хай проклянуть її ті, що проклинають день,
  ті, що готові розбудити Левіятана.

9Нехай померхнуть зорі її світанку,
  нехай чекає світла, та даремно,
  нехай повік зорі не бачить,

10тому що не замкнула
  дверей мені в утробі
  й горя від очей моїх не скрила.

11Чому, вже у лоні матері, не вмер я,
  як вийшов з утроби, не загинув?

12Навіщо прийняли мене коліна?
  Навіщо було мені ссати груди?

13Тепер лежав би, спочивав би я,
  спав би й мав би спокій

14з царями й радниками краю,
  які споруджують собі могили;

15або з князями, що мають золота багато
  і що наповнюють свої палати сріблом;

16і не було б мене, як закопаного викидня,
  чи як немовляток, що не бачили світу.

17Там не шаліють більше злочинці,
  там спочивають знеможені,

18там же спокійні в’язні,
  не чують крику посіпаки.

19Малий, великий, там вони обидва,
  і раб від свого пана вільний.

20Пощо дає він світло бідоласі,
  і життя тим, яким на серці гірко?

21Тим, що виглядають смерти, а її немає,
  тим, що шукають її більш, ніж скарбів;

22тим, що радіють без міри,
  веселяться, коли знайдуть домовину!

23Людині, що її дорога закрита,
  що її Бог огородив навколо?

24Зідхання стало мені хлібом,
  як вода, линуть мої скарги,

25бо страх, якого я побоювався, напав на мене,
  і те, чого лякавсь я, надійшло на мене.

26Нема мені ні миру, ні спокою,
  нема відради, прийшов на мене клопіт.»

4. Еліфаз картає Іова

1Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:

2«І словом нам звернутися до тебе?
  Тебе пригнобить, та стримати слова хто зможе?

3Оце навчав ти багатьох,
  і скріпляв знеможені руки.

4Хто спотикався, словами ти підводив,
  хистким колінам давав сили.

5Тепер же, як найшло на тебе лихо, ти прибитий!
  Торкнулося до тебе, і ти збентеживсь!

6Твоя побожність, чи не вона ж твоя надія?
  Чи ж не твоє вповання – путів твоїх невинність?

7Згадай лишень, хто гинув, бувши безвинний,
  і де праведні бували знищені?

8Оскільки сам я бачив: хто орав лихо
  й сіяв загибель, той пожинав їх.

9Від Божого подуву вони гинуть,
  від подиху гніву його зникають.

10Ревіння лева й голос леопарда вмовкає,
  і зуби левенят кришаться.

11Лев гине без здобичі
  й левенята йдуть урозтіч.

12І надійшло до мене стиха слово,
  і я почув ледь-неледь щось із нього,

13серед примар, нічних привидів,
  як на людей находить сон глибокий.

14Я задрижав і затремтів у страсі,
  всі кості мої стряслися,

15і над моїм обличчям промайнув вітер,
  волосся в мене стало дуба.

16Став хтось,
  виду його я не міг розпізнати,
  привид, постать перед очима у мене
  і чую тихий голос:

17Чи ж може бути чоловік праведний перед Богом?
  Чи може смертний перед своїм Творцем бути чистим?

18Коли і власним слугам він не йме віри
  і в ангелів своїх знаходить недоліки,

19оскільки ж їх більше в тих, що мешкають у глиняних хатинах,
  підвалини яких у поросі; у тих, що їх, неначе міль, давлять.

20Між ранком та смерком на порох їх стерто,
  і не помітиш, як загинули навіки.

21Мотуз від їхнього намету відривають,
  і вони вмирають, бо немудрі.»

5. Еліфаз доручає звернутися до Бога

1«Клич, отже, коли є хто, щоб озвавсь до тебе!
  До кого із святих хочеш звернутись?

2Отак безумного досада вбиває,
  і дурного губить завзяття.

3Я бачив, як дурний пускав коріння,
  але прокляв умить свою домівку.

4Далеко від спасіння його діти,
  їх топчуть, вони без оборонця при брамі.

5Те, що вони пожали – голодний поїдає,
  та ще й до сховку забирає,
  а спрагнений глитає їхнє майно.

6О, ні! Біда не з-під землі береться,
  й не на ниві родиться недоля.

7Ні! Чоловік призводить лихо,
  як іскри, що летять угору.

8Я б, однак, звернувсь до Бога,
  я виклав би мою справу перед Богом,

9що творить діла великі й недослідимі,
  чуда без ліку,

10що дає дощ на землю і що на ниви посилає воду;

11щоб смиренних підійняти вгору
 і засмученим дати дізнати щастя.

12Він розбиває думки хитрих
  і руки їхні не виконують їхніх задумів.

13Він ловить мудреців їхнім же лукавством
  і рада крутіїв сходить нінащо.

14Вони вдень натикаються на пітьму,
  немов уночі, ходять навпомацки опівдні.

15Він бідного рятує з їхньої пащі,
  і з руки сильного сіромаху,

16й отак є нещасному надія,
  і неправда затуляє рот свій.

17Блажен той чоловік, якого Бог картає!
 Тож не цурайся Всемогутнього науки.

18Бо він поранить і сам він перев’яже рану,
 він ударить, та його ж руки й загоять.

19Шість разів з біди тебе він урятує,
 а на сьомий не доторкнеться тебе лихо.

20У голоді спасе тебе від смерти,
 а на війні з рук меча.

21І ти сховаєшся від бича язика,
 і не злякаєшся нещастя, як надійде.

22Сміятимешся з спустошення та голоднечі,
 звірів, що на землі, боятися не будеш.

23Бо будеш у змові з камінням, що на полі,
 і дикий звір буде з тобою в мирі.

24Знайдеш намет твій цілим,
 а як оглянеш свою хату, не обманешся.

25Побачиш, що розмножилось твоє потомство,
 і пагінці твої, мов билля, на землі ростимуть.

26Зійдеш зрілий літами у гріб,
 немов копа снопів, яку складають своєчасно.

27От чого ми дізнались, – це свята правда!
 Слухай же й затям собі це добре.»

6. Іов відповідає Еліфазові

1Заговорив Іов і мовив:

2«О коли б то зважено моє горе,
 і на вагу покладено все моє нещастя!

3Воно б напевно переважило пісок у морі,
 тим то й слова мої без тями.

4Бо стріли Всемогутнього мене прошили,
 і їхню отруту мусить моя душа пити;
 і страхи Божі спрямувались проти мене.

5Чи ж скиглить у траві осел дикий?
 Чи ж реве віл при яслах повних?

6Чи ж їсть хтось несмачне, без соли?
 Чи ж є смак у яєшній білковині?

7Чого я не хотів і доторкнутись,
 те їжею гидкою стало для мене.

8Коли б то вже моє прохання збулось,
 коли б то Бог здійснив мою надію,

9коли б то Бог зволив мене розтоптати,
 простерти свою руку й убити мене!

10Я мав би ще якусь утіху,
 звеселився б у нещадній муці,
 бо я не зрікся постанов Святого!

11Яка у мене сила, щоб чекати?
 Яке моє майбутнє, щоб тягнути вік мій?

12Чи ж моя сила міцна, як камінь?
 Чи, може, тіло моє з міді?

13Чи ж не віднято в мене мою поміч?
 Чи ж маю я якийсь рятунок?

14Нещасний має право на милосердя друга,
 навіть коли він утратив страх перед Всемогутнім.

15Мої брати, немов потік, зо мною віроломні,
 мов ложе ручаїв бистротекучих,

16від криги каламутних,
 що на них купи снігу.

17Під час посухи вони зникають,
 під спеку швидко висихають.

18За ними валки змінюють свою дорогу,
 заходять у пустиню й гинуть.

19Темаські каравани за ними виглядають,
 валки шеваські на них уповають,

20та розчаровуються у своїй надії,
 до них приходять і ніяковіють.

21Такі й ви тепер для мене:
 побачили страшне та й полякались.

22Чи я колись казав вам: Дайте мені!
 З достатків ваших мені подаруйте!

23З ворожої руки мене врятуйте,
 і викупіть мене з рук розбишаків! –

24Навчіть мене, і я замовкну!
 Вкажіть мені, у чому помиливсь я!

25Чому глумитеся зо слів правди?
 І що він варт, отой ваш докір?

26Невже вигадуєте лиш слова, щоб докоряти?
 Таж мова розпачливого – на вітер!

27Навіть на сироту кидаєте ви жереб
 і шахруєте вашим другом.

28Тож, прошу, згляньтесь надо мною;
 я вам увічі не скажу неправди!

29Верніться, нема тут лукавства;
 верніться, право моє ще існує!

30Чи на язиці в мене лукавство?
 Чи, може, моє піднебіння не вміє розрізняти лиха?»

7. Сумне людське життя на землі

1«Чи ж то життя людини на землі не служба?
 Чи ж не як дні поденника, дні його?

2Неначе раб, що прагне холодку,
 немов поденник, що жде заплати,

3так місяці омани випали мені на долю, 
 і припали мені ночі болю.

4Коли лягаю, то кажу: Коли той день настане?
 Коли встаю: Коли вже вечір?
 І насичуюсь турботами до смерку.

5Тіло моє вкрилось червою і струпом,
 шкіра моя потріскалась, узялася гноєм.

6Дні мої линуть швидше, ніж човник,
 і безнадійно пропадають.

7Згадай же, що життя моє – лиш подув.
 Очі мої вже не зазнають більше щастя.

8Око, що бачило мене, вже більше не побачить,
 очі твої шукатимуть мене, та мене більш не буде.

9Розвіюється хмара і минає,
 отак хто сходить до Шеолу, вже звідтіль не вийде.

10Не повернеться вже більше до себе в хату,
 і місце, де він був, його вже не впізнає.

11Тим то не буду стримувати уст моїх
 і говоритиму в печалі мого духу,
 я скаржитимусь у горі душі моєї.

12Чи ж то я море чи морська потвора,
 що ти проти мене ставиш сторожу?

13Коли гадаю: втішить мене моя постіль,
 ложе моє допоможе перенести мою скаргу,

14тоді жахаєш мене снами,
 і примарами мене лякаєш.

15І я волів би задушитись,
 смерть мені ліпша від страждання.

16Я сохну, я не буду жити завжди!
 Облиш мене, бо дні мої – лише подув!

17І що той чоловік, щоб його цінувати,
 звертати на нього твою увагу,

18навідуватись до нього щоранку,
 і випробовувати його щохвилі?

19Коли ти перестанеш за мною назирати,
 даси мені спокійно слину проковтнути?

20Та коли я і згрішив, що тобі заподіяв,
 тобі, що наглядаєш за людиною?
 Чому ж мене ціллю собі поставив,
 так що зробивсь я тягарем для себе?

21Чому гріха мені не відпускаєш?
 Чому мені переступу не даруєш?
 Бо ось я скоро ляжу в землю, шукатимеш мене, та більш мене не буде.»

8. Говорить Білдад

1Заговорив Білдад із Шуаху та й мовив:

2«Доки ж таке говоритимеш,
 і слова твоїх уст будуть, неначе буревій?

3Чи то ж Бог перекручує право,
 і Всемогутній кривить справедливість?

4Коли діти твої згрішили проти нього,
 то він і видав їх у руки їхніх переступів.

5Ти ж, якoо будеш шукати Бога,
 як Всемогутнього будеш благати,

6як будеш чистий, правий,
 то він тепер напевне дбатиме про тебе
 й обновить тобі домівку правди.

7І твоє перше щастя буде маленьким,
 та сильно забуяє те, що прийде.

8Спитай лишень у давніх поколінь,
 уважай на досвід предків,

9бо ми, вчорашні, не знаємо нічого,
 тінь на землі – дні наші.

10Вони навчать тебе і тобі скажуть,
 візьмуть науку зо свого серця.

11Хіба росте тростина без мочару?
 Чи очерет буяє на безвідді?

12Ще в повному цвіту він, ще не стятий,
 а вже раніш, ніж інша трава, в’яне.

13Отака доля всіх, що забувають Бога,
 надія ж нечестивого пропаща.

14Його надія – нитка,
 а певність – павутиння.

15Обіпреться об дім свій, та цей не встоїться;
 ухопиться за нього, – не вдержиться.

16Він повний сил на сонці,
 його галуззя поза сад сягає;

17поміж каміння вплітається його коріння
 і врізується в саме серце скелі.

18Та коли вирвуть його з його місця,
 воно зрікається його: Я тебе не знаю!

19Тож так гниє він на дорозі,
 коли з землі вже інші виростають.

20О ні!
 Безвинного Бог не відштовхує,
 ані злочинцеві руки не простягає.

21Він ще наповнить уста твої сміхом,
 уста твої веселим окликом.

22І ворогів твоїх стид укриє,
 і намет нечестивих зникне.»

9. Іов відповідає Білдадові

1Заговорив Іов і мовив:

2«Правда!
 Я знаю, що воно так;
 та й як би чоловік міг бути
 справедливим перед Богом?

3Коли б він захотів на прю з ним стати,
 на тисячу ні разу йому не відповів би.

4Він мудрий серцем і силою могутній;
 хто проти нього коли вперся й зостався цілим?

5Він переносить гори, і вони не знають,
 в своєму гніві їх перевертає.

6Зрушує землю з її місця,
 й її стовпи стрясаються.

7Він велить сонцю, і воно не сходить;
 кладе печать на звізди.

8Він небеса нап’яв, сам він;
 він ходить по морських висотах.

9Він створив Віз, Косарів,
 Квочку і Комори Півдня.

10Він творить діла великі, незбагненні
 і чудеса без ліку!

11Як пройде попри мене, я не побачу,
 як промайне, я не помічу.

12Як він щось забере, хто йому заборонить?
 Хто йому скаже: Що чиниш?

13Бог не одвертає свого гніву;
 під ним лежать помічники Рагава!

14Де вже мені йому відповідати
 та проти нього слова підбирати?

15Я хоч би й правий був, не озвався б,
 а радше милосердя в судді мого благав би.

16Коли б я і покликав, і він озвався,
 я не повірив би, що він мій голос слухає.

17Він, що торощить мене в хуртовині
 і множить без причини мої рани, –

18він не дає мені й відідхнути
 так насичує мене гіркотою.

19Коли йдеться про силу, він могутній!
 Коли про суд, хто сміє його позивати?

20Якщо виправдуватисьму, мої уста мене осудять, як об’явлю себе невинним, мене обвинуватять.

21Невинний я?
 Я й сам не знаю!
 Життя моє мені нінащо.

22Тому й кажу: Усе одно
 безвинного й грішника він губить.

23А коли бич зненацька убиває,
 з невинного розпуки він сміється.

24Коли якусь країну віддано в руки лиходія,
 обличчя її правителів він закриває.
 Як же не він – хто інший?

25І мчать мої дні від гінця швидше,
 біжать, щастя не бачать.

26Линуть, мов чайки з очерету,
 неначе яструб, що падає на здобич.

27Як я скажу собі: Забуду мою скаргу,
 скину хмурий вид, розвеселюся! –

28то я тремчу перед усіма муками моїми,
 бо знаю, що не визнаєш мене безвинним.
29Коли ж я винуватий,
 чому маю томитися надармо?

30Хоч би обмивсь я і снігом і вимив чисто мої руки лугом,

31навіть тоді ти вкинув би мене в багнисько,
 мною гидилась би моя одежа.

32Бо він не людина, як я,
 щоб я міг йому відповісти:
 Ходімо на суд разом!

33Немає посередника між нами,
 що поклав би на нас обох свою руку,

34що відвернув би свій бич від мене,
 щоб страх його не лякав мене більше.

35Однак я говоритиму; я його не боюся,
 бо не такий я перед самим собою.»

10. Чи ж каратиме Бог діло рук своїх?

1«Життя моє мені набридло!
 Дам волю смуткові моєму,
 і говоритиму в гіркоті душі моєї.

2Я скажу Богові: Не засуджуй мене!
 Вкажи мені, за що зо мною правуєшся.

3Чи це для тебе добре мене гнітити,
 твоїх рук діло нехтувати та раді грішників сприяти?

4Невже в тебе тілесні очі?
 Невже ти бачиш, як людина бачить?

5Чи дні твої подібні до днів людських,
 роки твої, немов дні смертних,

6що ти шукаєш у мене провини,
 розвідуєшся, чи є гріх у мені,

7хоча й знаєш, що я не провинився,
 що нікому спастися з руки твоєї?

8Руки твої мене склали й сотворили,
 і ти ж мене всього руйнуєш?

9Згадай, благаю, що ти мене виробив, неначе глину;
 і хочеш знову в порох мене повернути.

10Чи ж ти не вилив мене молоком,
 не згустив мене сиром?

11Ти одяг мене шкірою й тілом,
 з костей і жил зіткав єси мене.

12Ти дав мені життя і милість,
 і твоя опіка зберегла мій дух.

13Та ось що скрив ти в твоїм серці,
 я знаю, що воно оце на думці в тебе:

14якщо грішу, – за мною назирати
 й гріха мені не відпускати.

15Горе мені, як завиню!
 Та хоч і правий я – не зважусь голову підняти,
 я, насичений ганьбою, упоєний бідою!

16Якщо я підведусь, мов лев, ти гонишся за мною
 і знов показуєш на мені твою велич.

17Виводиш нових свідків проти мене,
 і збільшуєш твій гнів на мене:
 дедалі нові лави йдуть у бій на мене.

18Навіщо вивів мене з лона?
 Я був би вмер, – мене не бачило б ніяке око.

19Я був би, наче б мене й не було ніколи;
 мене перенесли б з утроби в домовину.

20Днів життя мого так мало!
 Лиши мене, щоб я розвеселився трохи,

21поки піду й не повернуся,
 в країну темряви й смертельної тіні,

22в країну смертельної тіні та безладу,
 де світло, немов пітьма.»

11. Цофар докоряє Іовові

1Заговорив Цофар з Наамату й мовив:

2«Чи ж оте багатослів’я не знайде відповіді?
 Чи ж за балакуном визнають слушність?

3Чи ж твоє базікання призведе людей до мовчанки?
 Глумитимешся, а ніхто тебе й не застидає?

4Ти кажеш: Моя наука ясна,
 і чистий я перед очима твоїми.

5О, коли б Бог заговорив,
 коли б він розтулив уста свої до тебе,

6і показав тобі мудрости тайни,
 що над усяке розуміння,
 тоді б ти зрозумів, що Бог від тебе вимагає
 менше, ніж твоя провина заслужила.

7Чи ж можеш збагнути істоту Божу,
 проникнути Вседержителя?

8Вона висока, наче небо! Що вдієш?
 Вона глибша Шеолу! Що знаєш?

9Довша, ніж земля, її міра,
 ширша, ніде море.

10Коли проходить, хто його спинить?
 Коли на суд поставить, хто йому заборонить?

11Він бо знає людей підлих;
 бачить лукавство й має його на увазі.

12Тож так пустоголовий робиться розумним,
 як дике осля стає свійським.

13Якщо скеруєш твоє серце
 і простягнеш руки твої до нього,

14як віддалиш від твоїх рук кривду
 й не даси неправді жити у твоїм наметі,

15тоді напевне підведеш обличчя твоє без плями,
 стоятимеш твердо, боятися не будеш.

16Бо ти біду твою забудеш;
 немов про воду, що сплила, ти згадуватимеш про неї.

17Життя твоє буде ясніше півдня,
 а темнота буде, як ранок.

18Безпечний будеш, бо матимеш надію,
 поглянеш навкруги й покладешся собі безпечно.

19Ляжеш собі, й ніхто не смітиме тебе лякати,
 і багато буде тих, що запобігатимуть у тебе ласки.

20А очі злих погаснуть,
 для них не буде втечі;
 надія їхня – чим скорш умерти!»

12. Іов відповідає Цофарові

1Заговорив Іов і мовив:

2«Справді лише ви люди,
 і з вами умре мудрість!

3Є й у мене розум, як у вас,
 нічим я від вас не гірший!
 Та й хто не знає того?

4Посмішищем ближнього зробивсь я,
 що взиваю до Бога, і він відповідає;
 сміховиськом – я праведний, безвинний.

5Презирство на нещастя! – думає щасливий.
 Стусана тому, який спотикнеться!

6Шатра ж грабіжників спокійні,
 і ті, що гнівлять Бога, сидять собі безпечні,
 ті, що власну руку мають за бога.

7Спитай лиш у тварин, вони тебе навчать;
 у птиць небесних, і тобі сповістять;

8або повзунів, вони тебе повчать,
 і риби в морі тобі повідають!

9Хто з усіх них не знає,
 що рука Господня все це створила?

10В його руці душа всього живого,
 дихання кожного людського тіла.

11Хіба не вухо слова розрізняє?

12У сивоголових – мудрість,
 у довголітніх – розум.

13У нього премудрість і потуга,
 у нього рада й розум.

14Як він зруйнує, ніхто не відбудує;
 як замкне когось, ніхто вже не відімкне.

15Здержить води – все повисихає;
 а пустить їх – розбурять землю.

16У нього сила та обачність;
 у нього зведений і зводитель.

17Він радників босоніж відсилає
 і в суддів розум відбирає.

18Він знімає з царів кайдани
 й оперізує їх стан мотуззям.

19Він відсилає священиків босоніж,
 і валить могутніх.

20Він проречистим рот закриває,
 він забирає в старих розум.

21Він виливає на вельмож презирство
 й розпускає пояс сильних.

22Він виявляє те, що в темряві глибоко скрилось,
 виводить смертну тінь на світло.

23Множить народи і їх губить,
 поширює людей, а потім їх нищить.

24Він відбирає розум у голів краю,
 пускає їх блудити в пустині без дороги.

25І вони бродять помацки у темряві без світла,
 і заточуються, немов п’яні.»

13. Даремні зусилля друзів Іова

1«Усе це бачило моє око,
 вухо моє це чуло й зрозуміло.

2Що ви знаєте, я також знаю,
 нічим я від вас не гірший.

3Та я бажаю говорити з Всемогутнім,
 я хочу на прю з Богом стати.

4Що ж до вас, то ви архимники,
 нездатні лікарі – усі ви!

5Коли б то ви уже замовкли!
 Це була б ваша мудрість.

6Слухайте ж, прошу, мою скаргу,
 на оборону моїх уст уважайте.

7Чи задля Бога верзтимете неправду?
 Чи ради нього будете плести облуду?

8Чи хочете за ним тягнути?
 Змагатися за Бога?

9Хіба на добре воно вийде, якщо він вивідати вас захоче?
 Чи ж можна з нього глузувати, як то люди з людей глузують?

10Він покарає вас напевне,
 коли ви потайки тягтимете за кимось.

11Чи ж його велич вас не страхає,
 страх перед ним на вас не нападає?

12Ваші гадання – думки з попелу,
 і відповіді ваші – відповіді з глини.

13Замовчіть передо мною, я буду говорити,
 хоч би й що мені сталось.

14Я візьму моє тіло собі в зуби,
 покладу мою душу собі в руку.

15Навіть коли захочете мене вбити, я не здригнуся;
 однак, мої вчинки перед ним я боронитиму.

16Це, зрештою, було б моїм рятунком,
 бо перед ним не смів би з’явитись нечестивий.

17Слухайте уважно моє слово,
 моя наука нехай увійде у ваші вуха.

18Ось я готую мою справу;
 я знаю, що я маю слушність!

19Хто захоче сперечатися зо мною?
 Я зараз же замовкну, готовий умерти.

20Двох речей тільки не чини зо мною,
 тоді я не ховатимусь від тебе!

21Одверни від мене твою руку,
 і нехай страх твій мене не жахає!

22І тоді клич, і я відповідатиму;
 або я буду говорити, а ти мені відказуй.

23Скільки переступів та гріхів у мене?
 Вкажи мені переступ мій і гріх мій!

24Чому ховаєш вид твій
 і за ворога мене вважаєш?

25Хочеш злякати зірваний листочок
 і за билинкою сухою гнатись?

26Пишеш на мене гіркий засуд
 і гріхи молодости моєї мені закидаєш;

27заковуєш у колоди мої ноги,
 стежки мої всі пильно назираєш,
 і сліди ніг моїх рисуєш.

28Та я марнію, немов дерево трухляве,
 немов одежа, що її міль переїла.»

14. Нетривке життя людське

1«Чоловік, що родиться від жінки,
 віком короткий і тривоги повний.

2Зростає, немов квітка, і в’яне,
 і біжить тінню без упинку!

3І на такого відкриваєш твої очі,
 тягнеш на суд із собою?

4Хто з нечистого може зробити чисте?
 Ніхто!

5Коли йому дні визначені,
 число місяців його тобі відоме,
 ти викреслив йому межу, якої він не переступить,

6то відверни від нього твої очі, залиш його,
 покіль, як той поденник, він не скінчить дня свого.

7І дерево має надію;
 воно, хоч зрубане, ще відродиться,
 і пагінці його рости не перестануть.

8Навіть як його корінь у землі постарівся,
 і пень його у ґрунті струхлявів,

9але, скоро воно почує воду, знов зазеленіє
 і поросте галуззям, наче молоденьке.

10А людина вмирає і лежить бездушна;
 людина йде на той світ, – і де вона?

11Води зникають з моря,
 ріки стають сухими, сохнуть;

12отак людина ляже і не встане;
 покіль не щезнуть небеса, – не пробудиться,
 не підведеться від сну свого.

13Коли б уже ти сховав мене в Шеолі,
 укрив мене, поки перейде гнів твій,
 призначив мені строк – потім згадати про мене!

14Коли хтось умре, хіба оживе знову?
 Я б дожидав увесь час моєї служби, і аж поки не прийшла б для мене заміна.

15Ти кликнув би, і я тобі відповів би,
 ти прагнув би діла рук твоїх.

16Замість, як нині, рахувати мої кроки,
 ти не вважав би більше на гріх мій!

17І запечатаний у торбинці був би мій переступ,
 мою провину ти перекреслив би!

18Та ба! Як гора падає, валиться,
 і скеля зо свого місця сходить,

19води каміння витирають,
 злива змиває з землі порох,
 так ти чоловіка надію нищиш.

20Кидаєшся на нього постійно, і він зникає,
 змінюєш вид його і відсилаєш.

21Чи в честі його діти, він не знає,
 чи в ганьбі, він не помічає.

22Він тільки відчуває біль свого тіла,
 і його душа над ним самим ридає.»

15. Еліфаз говорить удруге

1Заговорив Еліфаз із Теману й мовив:

2«Хіба ж відповідає мудрий пустим знанням,
 сповняє своє нутро східнім вітром,

3сперечаючись недоречними словами,
 промовами, в яких немає користи?

4Ти навіть відкидаєш богобоязливість,
 і касуєш побожність перед Богом.

5Твоя вина навчає уста твої,
 ти вибираєш бесіду лукавих,

6тим і осуджує тебе рот твій, а не я!
 І власні твої уста свідчать проти тебе.

7Хіба ти перший з людей народився,
 побачив світ перед горбами?

8Хіба ти слухав Божої наради,
 присвоїв собі мудрість?

9Що знаєш ти, чого б ми не знали?
 Що розумієш, чого б ми не розуміли?

10Є сивий та старий також між нами,
 що перейшов віком і твого батька.

11Хіба для тебе мала річ – Божа втіха
 та тихе слово, сказане до тебе?

12Чого пориває тебе твоє серце?
 Чому очима гордо позираєш,

13коли звертаєш проти Бога гнів твій
 і твоїм ротом верзеш такі речі?

14Що таке людина, щоб була чистою?
 Як бути справедливим тому, хто родиться від жінки?

15Якщо й своїм святим не йме він віри,
 і небеса нечисті перед його очима,

16оскільки більш гидка й зіпсована людина,
 що, наче воду, п’є беззаконня.

17Я поясню тобі, мене послухай!
 Я оповім те, що сам я бачив,

18що оповідають мудрі,
 не таївши нічого, за предками своїми.

19Їм одним земля дана була,
 і ні один чужинець не скитався між ними.

20Поки віку у злого – себе самого мучить;
 протягом призначених гнобителеві літ

21жахливий крик лунає у його вухах;
 серед повного спокою на нього нападає грабіжник.

22Не сподівається, що повернеться із пітьми,
 і всюди меч перед собою бачить.

23Його кидають на їжу коршакові.
 Він знає, що над ним біда нависла.

24День темряви його жахає,
 нужда й тіснота на нього насідають,
 немов той цар, готовий кинутись до бою.

25Він здіймав свою руку проти Бога,
 він хоробрував із Всемогутнім.

26З випростаною шиєю біг проти нього
 захоронений грубими щитами.

27Обличчя його набрякло салом,
 боки поросли жиром.

28Він жив у зруйнованих містах,
 у домах, де ніхто більше не жив,
 бо вони були готові завалитись.

29Не забагатіє він, розвіється його достаток,
 і не простягнеться його тінь по країні.

30Він не втече від мороку,
 вогонь спалить його ніжне галуззя,
 а цвіт його обіб’є вітер.

31Нехай не покладається на свій зріст високий,
 знаємо бо, що то – марнота.

32Віття його зів’яне передчасно,
 його галуззя не буде зеленіти.

33Мов виноградина, він скине недоспілі грона
 і, наче маслина, цвіт свій зронить.

34Так! Кодло нечестивого буде безплідне,
 і вогонь пожере шатра продажних.

35Хто зачав зло, той породить нещастя;
 нутро його готує злуду».

16. Іов удруге відповідає Еліфазові

1Заговорив Іов і мовив:

2«Чув я багато вже такого,
 гіркі з вас усіх утішителі!

3Чи буде край словам на вітер?
 Яка біда спонукує тебе відповідати?

4Я теж базікав би, як ви,
 якби ви були на моєму місці.
 Я б теж засипав вас словами,
 кивав над вами б головою

5та додавав би вам відваги моїми устами
 й не перестав би рухати губами.

6Та чи я говорю – не притихає біль мій,
 чи мовчу – він мене не покидає.

7Ось і тепер виснажив мене завидющий,
 уся його ватага мені допікає.

8Він устає свідком проти мене,
 кидає мені в вічі клеветою.

9Гнів його рве й лютує проти мене,
 він скрегоче на мене зубами.
 Противники мої очима блискають на мене,

10роззявили на мене свою пащу,
 у зневазі б’ють мене по щоках,
 зібравшися на мене разом.

11Бог видав мене нечестивцям,
 у руки безбожникам мене кинув.

12Я був щасливий, та він струсив мене,
 схопив мене за шию і розбив на кавалки,
 прицілом собі мене поставив.

13Стріли його мене навколо оточили,
 він прошиває моє нутро без пощади,
 він жовч мою на землю розливає.

14Він пробиває в мені пролом за проломом,
 мов велетень, кидається на мене.

15Веретище я зшив собі на шкіру,
 й обличчя своє занурив у порох.

16Вид мій почервонів від плачу,
 на віях моїх тінь смерти, –

17хоч і нема в руках у мене насильства,
 і хоч молитва моя чиста!

18Земле, не закривай моєї крови,
 і хай не буде місця для мого крику.

19Тепер також на небі є у мене свідок,
 мій оборонець на висотах.

20Думки мої глибокі – мої оборонці,
 і око моє ллє до Бога сльози.

21О, якби чоловік міг правуватись з Богом,
 як людський син із своїм ближнім!

22Іще бо кілька літ, що прийдуть,
 і я піду в дорогу, з якої не повернуся.»

17. Іов нарікає далі

1«Мій дух розбитий,
 дні мої погасли,
 для мене залишається лише могила.

2Чи не став я посміховиськом?
 Чи не в гіркоті ночують мої очі?

3О, поручися за мене сам перед собою!
 Бо хто б ручився за мене?

4Та ти позбавив розуму їхнє серце,
 тому й не піднесеш їх угору.

5Вони призначають здобич друзям,
 тоді як очі власних дітей меркнуть.

6Ти зробив мене притчею народу,
 мені плюють у вічі.

7В очах моїх від смутку потемніло,
 і мої члени, наче тінь, виснажуються.

8Дивуються над оцим праведні люди,
 і невинний обурюється на безбожника.

9Та праведник тримається путі своєї
 і чистий руками ще більш набирає духу.

10Вернітеся ж, усі ви, приступіте;
 може, бодай одного мудрого знайду між вами!

11Дні мої відпливли, думки мої розбиті!
 Зідхання мого серця

12з ночі день роблять,
 і супроти темряви світло близько.

13Чи можу сподіватись?
 Шеол -моя домівка!
 У темряві стелю я собі постіль.

14Кричу до гробу: Ти мій батько!
 А до хробака: Моя сестра й моя мати!

15Де ж тут моя надія?
 І щастя моє. – хто його бачив?

16Зійдуть у Шеол зо мною?
 коли зануримося разом у порох?»

18. Білдад відповідає Іовові

1Заговорив Білдад із Шуаху та й мовив:

2«І докіль будете словам ви класти перешкоди?
 Будьте розумні, і тоді говоритимемо!

3Чому нас уважаєш за скотину?
 Чому в твоїх очах ми нечисті?

4О, ти, що у досаді душу свою роздираєш!
 Чи ж задля тебе земля має опустіти?
 Чи скелі пересунуться зо свого місця?

5Та ж у безбожника погасне світло,
 полум’я його не буде більше блищати.

6Стемніє світло в наметі його,
 і погасне над ним його світич.

7Бадьорий хід його ослабне,
 його повалить власний намір.

8Він ускочить у сітку власними ногами
 і над сильцем буде ходити.

9Пута впіймають його ноги,
 петля буде тримати його цупко.

10На землі сховане йому сильце
 і пастка для нього на стежці.

11Навколо страхи його лякають,
 слідом за ним женуться.

12Він голодує у своїх достатках,
 і нещастя стоїть у нього збоку.

13Недуга роз’їдає його шкіру,
 і перворідний смерти гризе його члени.

14З намету, де він був безпечний, його виривають
 і до царя страхів тягнуть.

15Ти можеш жити в його наметі, що не його вже,
 і посипають сіркою його домівку.

16Внизу його коріння засихає,
 угорі ж його гілляки в’януть.

17Пам’ять про нього з землі щезає,
 і немає його імени в околиці.

18Його зо світла в пітьму зіштовхують,
 його зо світу проганяють.

19Ні внуків, ні нащадків він не матиме в народі;
 ані душі живої у своїх оселях.

20Захід жахнеться над його нещастям,
 а схід пройметься страхом.

21Отакі житла нечестивця,
 отаке місце того, хто не знає Бога!»

19. Іов відповідає Білдадові вдруге

1Заговорив Іов і мовив:

2«Докіль ви будете смутити мою душу,
 промовами, мене пригноблювати?

3Оце вже десять раз мене ви образили,
 і не стидаєтесь мене зневажати.

4Коли я справді завинив,
 то провина моя на мені зостанеться.

5Коли вам справді любо величатись надо мною
 та закидати мені мою ганьбу,

6то знайте, що Бог мене придавив,
 обвів мене навколо сіткою своєю.

7Як закричу: Насилля! – ніхто не чує;
 коли закличу – немає суду!

8Загородив мені дорогу, перейти не можу;
 і на стежки мої поклав пітьму.

9Здер з мене мою славу,
 вінець ізняв з голови у мене.

10Руйнує мене навкруги, я пропадаю;
 неначе дерево, надію в мене вириває.

11Палає гнівом проти мене,
 за ворога собі вважає.

12Його загони купою прибули,
 насипали дорогу проти мене
 й облягли кругом намет мій.

13Братів моїх він віддалив від мене,
 і мої знайомі відчужилися від мене.

14Близькі мої ізникли,
 друзі мої мене забули,

15Мої домашні й мої слугині мене вважають за чужинця,
 я зайдою в їхніх очах зробився.

16Кличу мого слугу – не відповідає,
 хоч я і власними устами його прошу.

17Жінка моя гидує моїм подихом,
 я став гидким синам мого лона,

18а й малі діти мене зневажають.
 Як підведусь, вони глузують з мене.

19Гордують мною усі мої найсердечніші друзі;
 а ті, що я любив, обернулись проти мене.

20Тіло у мене згнило в моїй шкірі,
 а кості мої вистають з-під шкіри, як зуби.

21Змилуйтеся, змилуйтесь надо мною, мої друзі,
 бо рука Божа мене доторкнулась!

22Чому, як Бог, женетеся за мною,
 не насичуєтеся моїм тілом?

23О, якби мої слова були записані,
 якби вони були вириті на міді!

24Різцем залізним і олив’яним
 видовбані у скелі повіки!

25Я знаю – Захисник мій живе,
 і останнім він устане над порохом.

26Позбавлений навіть шкіри, я встану;
 і в моїм тілі побачу Бога.

27Я сам його узрю, очі мої побачать,
 а не хтось інший;
 серце у мене в грудях ниє!

28Якщо ви мислите: За що б нам його переслідувати,
 яку зачіпку знайти нам на нього? –

29то бійтеся меча для себе,
 бо гнів проти провин палає,
 щоб знали, що суд буде.»

20. Цофар відповідає Іовові вдруге

1Заговорив Цофар з Наамату й мовив:

2«Думки мої спонукують мене відповідати,
 та й неспокій той, що в мені.

3Я вислухав докір, для мене образливий,
 але мій розум шепоче, що маю відповісти.

4Чи ти не знаєш, що від віків,
 з того часу, коли постала на землі людина,

5веселощі безбожного короткі
 і радість нечестивого хвилева?

6Навіть якби під небеса піднявсь він зростом,
 і голова його сягала аж до хмари,

7мов привид, пропаде навіки.
 Хто його бачив, питатиметься: Де він?

8Він зникне, наче сон, його не знайдуть більше,
 немов нічна мара, він щезне.

9Око, що бачило його, не бачитиме його ніколи,
 і не вглядить його вже більш його оселя.

10Діти його відшкодують убогих,
 руки його повернуть назад його багатство.

11Кості його повні юнацького запалу,
 але він разом з ним ляже в порох.

12А коли зло було йому солодке в роті,
 і він ховав його у себе під язиком,

13беріг його, не покидав його,
 тримав його під піднебінням,

14то їжа ця в його нутрі зіпсується,
 отрутою гадючою візьметься в його нутрощах.

15Він виблює добро, що був проглинув;
 Бог вирве його з живота у нього.

16Отруту ссав гадючу –
 його уб’є язик зміюки!

17Він не вздріє вже річок олії,
 ані потоків меду й молока.

18Трудом набуте поверне, проковтнути не зможе;
 плодом свого прибутку не буде радіти.

19Бо він гнобив і покидав убогих,
 пограбував дім, замість його будувати.

20Бо черево його не відало наситу,
 від його скупощів не можна було врятуватись.

21Від його ненажерства ніхто не міг спастися;
 тим то і не буде тривким його щастя.

22У повноті достатків йому стане тісно,
 всяке нещастя впаде на нього.

23Саме коли він наповнятиме живіт свій,
 Бог зішле на нього жар свого гніву,
 пустить дощем на його тіло стріли.

24Якщо ухилиться від зброї із заліза,
 то його прошиє лук мосяжний.

25Стріла пройде йому навиліт через спину,
 крізь жовч його пройде спис блискучий;
 великий жах упаде на нього!

26Тьма-тьменна таємно для нього уготована.
 Вогонь, що ніхто не роздмухав, пожере його;
 він знищить і те, що лишиться в його наметі.

27Небо відкриє його несправедливість
 і земля встане проти нього.

28Його домівку змиє повінь,
 що розіллється в день Божого гніву,

29Ось яка доля грішника від Бога,
 спадщина, що випаде йому від Бога.»

21. Іов відповідає Цофарові вдруге

1Заговорив Іов і мовив:

2«Вважайте, слухавши, на моє слово,
 і нехай воно втішить вас.

3Стерпіть мене, я буду говорити;
 як виговорюся – насміхайтесь.

4Чи ж то на людину моя скарга?
 Як тут не бути нетерплячим?

5Вважайте ж мені: ви вжахнетесь,
 затулите рукою уста ваші.

6Я сам, коли подумаю про те, здригаюсь,
 і моє тіло охоплює тремтіння.

7Чому живуть оті нечестиві,
 старіються та й ще багатіють?

8Їхні діти гараздують перед ними,
 нащадки їхні ростуть у них перед очима.

9Домівки їхні від страху безпечні,
 і бича Божого нема над ними.

10Їхній бик запліднює, не знемагає;
 корова їхня телиться, не скидає.

11Вони пускають бігати дітей своїх, мов овець,
 й малеча їхня гарцює.

12Виспівують під бубон та під цитру,
 і веселяться під сопілки голос.

13Провадять дні свої у щасті,
 і сходять до Шеолу в мирі.

14А, проте, Богові казали: „Відступи від нас!
 Доріг твоїх не хочемо ми знати!

15Що він таке, отой Всемогутній, щоб нам йому служити?
 І що за користь нам його благати?

16Чи ж їхнє щастя не в них у руках?
 Чи ж рада злих від нього не далека?

17Чи, може, світло у безбожних раз-у-раз гасне
 і падає на них нещастя?
 Чи часто у своєму гніві він їх губить,

18так, що вони стають, немов солома перед вітром,
 немов полова, що її здіймає вихор?

19А, може, Бог зберігає його кару для його дітей?
 Ні!
 Нехай відплатить йому самому, щоб сам теє відав!

20Нехай побачить власними очима своє горе,
 і з гніву Всемогутнього хай вип’є!

21Яка йому журба про дім свій після нього,
 коли число місяців у нього пораховане?

22Чи то ж нам Бога знання вчити,
 коли він судить щонайвищих?

23Один умирає повний сили,
 повнотою щасливий та безпечний.

24Стегна у нього повні ситі,
 кості його набиті шпигом.

25А другий умирає наболілою душею,
 не скуштувавши щастя.

26Разом лягають у порох,
 їх черва вкриває!

27Я знаю добре думки ваші
 та замисли, що проти мене куєте.

28Ви кажете: Де дім вельможі?
 Де намет, що грішники у ньому жили?

29Хіба ви не питали тих, що у світах бували,
 над досвідом їхнім не розмишляли,

30що в день біди лихий щаджен буває,
 що у день гніву він веселий?

31Хто йому закине його поведінку ввічі,
 і те, що він накоїв, хто йому відплатить?

32Коли ж його внесуть на цвинтар,
 над гробом своїм він чатує.

33Скиби землі йому солодкі.
 За ним ідуть усі люди, а перед ним – нема й ліку!

34Що вони варті, ваші втіхи марні?
 Таж відповіді ваші – лиш омана!»

 

Продовження 

 

Попередня книга (“ІІ Книга Макавеїв”)  Наступна книга (“Книга Псалмів”)