Плач Єремії

1 2 3 4 5

1. Горе Єрусалиму

1Яким же самотнім зосталося місто, що було повне люду! Стало немов би вдовою! Воно, що між народами було велике, що князювало над краями, – ось данину платить!
2Плаче ночами гірко, і сльози його на щоках у нього. З усіх, які його любили, нема нікого, хто б його розважив. Усі його друзі зрадили його, стали для нього ворогами.
3Юда пішов у неволю по утиску та тяжкім рабстві. Він оселився серед народів, не знайшов спочинку… Усі його гонителі його наздогнали у тіснинах.
4Дороги на Сіон сумують, ніхто не йде на свята. Всі брами його опустіли, священики його зідхають, дівчата його тужать, і самому йому гірко.
5Противники його взяли гору, а вороги його щасливі, Господь бо засмутив його за його переступів безліч. Діти його пішли в неволю перед противником.
6І відійшла від дочки Сіону вся її слава. Князі його немов олені стали, що не знаходять собі паші, і пленталися без сили перед тими, що гнали їх.
7Єрусалим пригадує собі у дні злиднів та тривоги всі свої скарби, що мав із давніх-давен, -тепер, коли народ його падає в ворожі руки, а допомоги йому немає; його гнобителі дивилися на нього, сміялися з його руїн.
8Згрішив, згрішив Єрусалим, тим і зробивсь осоружний! Усі, що його поважали, ним гордують, бо бачили його наготу. Та й сам він теж зідхає і обертається назад.
9Нечистота його на полах у нього, та він про свій кінець не думав; тому й упав так низько, і втішника не має. Споглянь, о Господи, на мої злидні, бо ворог зростає!
10Противник простяг свою руку на усі його скарби. Він бачив, як погани ввійшли в його святиню, яким ти заборонив вступати в твою громаду.
11Увесь його народ зідхає, хліба шукає. Скарби свої вони за харч віддали, щоб відживити душу. О, зглянься, Господи,й подивися, як я упідлився!
12Нехай, вас ніколи таке не спіткає, о, всі ви, що дорогою проходите повз! О, гляньте, подивіться, чи є біль, як мій біль, що мені заподіяно, що ним побив мене Господь у день палаючого гніву свого!
13З висоти він зіслав вогонь у мої кості, і той пожирає. Він сітку розстелив мені під ноги і завернув мене назад. Він завдав мені смутку, – я повсякденно недужий.
14Ярмо моїх переступів накладено його рукою; і вони, сплетені докупи, тяжать на моїй шиї. Він підбив мою силу. Видав мене Господь їм у руки, я проти них не можу протистати.
15Усіх моїх хоробрих повалив Господь посеред мене. Він скликав проти мене збори, щоб знищити моїх юнаків. Господь топтав, немов у винотоці, дівицю – дочку Юди.
16Тому я плачу, і око моє, око проливає сльози, далеко бо від мене мій утішитель, що відживив би мені душу. Діти мої в смутку, бо ворог узяв гору.
17Сіон простягнув руки, але немає, хто б його розважив. Господь дав наказ проти Якова, щоб вороги його навкруги нього стали. Єрусалим посеред них занечистився.
18Господь – справедливий, бо я не слухав його слова. О, вчуйте, благаю, всі народи, гляньте на мою муку! Мої дівчата й мої хлопці поволоклися в неволю.
19Кличу моїх коханців: але вони мене зрадили. Священики мої й мої старші загинуть у місті, шукаючи собі поживи, щоб відживити душу,
20Зглянься, о Господи, бо мені сумно! Горить у нутрі в мене, серце моє в мені перевернулось, бо я впертий завжди був проти тебе. У полі меч забрав моїх дітей, а вдома – смерть.
21Почули, що я стогну, – немає, хто б мене розважив. Усі вороги мої почули про моє нещастя та й зраділи, бо ти вчинив це. Коли б ти вже послав той день, що його заповідав, і вони стали такими, як я!
22Нехай прийде вся їхня злоба перед тебе; обходься з ними так, як обійшовсь ти зо мною за всі мої переступи, бо я стогну без перестання, і серце моє мліє.

2. Зруйнування Єрусалиму

1О як же то у своєму гніві Господь захмарив оту дочку Сіону! Кинув з небес на землю вроду Ізраїля! Не спогадав про свій підніжок у день свого гніву.
2Зруйнував Господь, не пощадив, усі Якова оселі. Він зруйнував у своїм обуренні твердині дочки Юди, повалив їх на землю; царство з його князями збезчестив.
3У палкому гніві розбив він усю Ізраїля потугу, відвів назад свою правицю перед супостатом. Він запалив у Якові немов би вогонь горючий, що звідусюди пожирає.
4Він нап’яв лука свого, немов би ворог, випрямивши правицю, немов би противник, і вибив усе, що миле очам; він на намет дочки Сіону вилив огнем свою досаду.
5Господь неначе ворогом зробився; він зруйнував Ізраїля, зруйнував усі його палаци, знищив його твердині, збільшив дочці Юди плач і лемент.
6Він спустошив, неначе сад, шатро своє, знищив свій намет зборів. Господь довів до того, що на Сіоні забуто про свята та суботи; і відкинув у палкому гніві царя та священика.
7Господь відкинув жертовник свій, знехтував своєю святинею; він видав у ворожі руки мури його будинків. Крик знято в Господньому домі, неначе за якогось свята.
8Господь намислив розвалити мур дочки Сіону; простягнув мотузку, руки не стримав, щоб не руйнувати; засмутив мур і передмур’я, і вони разом тужать.
9Запались у землю його ворота, розбив він і зламав його засуви. Цар його з князями між народами, немає закону! Навіть його пророки не мають більш від Господа видіння.
10Сидять на землі мовчки старі дочки Сіону; посипали собі голови порохом, оперезалися вереттям. Схилили голови додолу дівчата єрусалимські.
11Очі мої змарніли від сліз, нутро кипить у мене, жовч моя виливається на землю з-за погибелі дочки народу мого, бо діти й немовлята мліють по майданах міських.
12Просять у матерів своїх: «Хліба! Пити!» І умлівають, мов поранені, по майданах міських і виливають свої душі у материнське лоно.
13Якого свідка маю тобі дати? До чого мені тебе уподобити, дочко єрусалимська? З чим тебе порівняти, щоб тебе потішити, дівице-дочко сіонська? Рана бо твоя велика, немов море; хто тебе вилікувати може?
14Пророки твої бачили для тебе видіння пусті й оманливі; не розкривали твого беззаконства, щоб відвернути від тебе неволю; вони для тебе віщували пророцтва пусті та облудні.
15Сплескують руками над тобою всі перехожі; свищуть, кивають головою над єрусалимською дочкою: «То це те місто, що його звали найбільшою красою, радістю всього світу?»
16Всі вороги твої на тебе пороззявляли пащеки, свищуть, скрегочуть зубами та примовляють: «Проглинули ми його! Оцього дня ми тільки й чекали! Таки дожили, узріли!»
17Вчинив Господь те, що задумав, виконав своє слово, що був заповів за днів днедавніх; спустошив без пощади, звеселив ворога над тобою, ріг противників твоїх підніс угору.
18До Господа взивай зо свого серця, дівице – дочко Сіону! Лий потоком сльози днями й ночами! Не давай собі впину, очей твоїх зіницям не давай спокою!
19Вставай, голоси уночі з початком кожної сторожі. Вилий водою твоє серце перед лицем Господнім. Здійми до нього твої руки за життя твоїх діток, що мліють з голоду на рогах усіх вулиць.
20О, зглянься, Господи, й подивися: кому ти учинив так? Щоб жінки та їли плід свій, діток, яких плекали? Щоб у святині в Господній убивано священика й пророка?
21Лежать на вулицях на землі діти й старі люди. Мої дівчата й мої хлопці від меча полягли; ти убив у день твого гніву, ти мордував без милосердя.
22Ти поскликав, немов на празник, мої страхіття навкруг мене. В день гніву Господа ніхто не втік, не врятувався. Тих, що я випестила, виховала, винищив мій ворог.

3. Скарга; надія; втіха

1Я – чоловік, що зазнав горя під палицею його гніву.
2Він вів мене й силував ходити у пітьмі, а не в світлі.
3Проти мене самого він знову й знову звертає свою руку цілоденно.
4Він виснажив тіло моє й мою шкіру, він розбив мої кості.
5Він зводив будову проти мене і оточував мене жовчю та нуждою.
6Він оселив мене в місцях темних, наче тих, що вже давно померли.
7Муром обвів мене, щоб я не вийшов; зробив тяжкими мої кайдани.
8Навіть як я взиваю й допомоги благаю, він відштовхує мою молитву.
9Дороги мої тесаним камінням закидав, стежки мої викривив він.
10Ведмедем у засідці зробивсь для мене, левом у сховку.
11Він збив набік мої дороги, він розірвав мене і обернув на ніщоту.
12Він нап’яв свого лука і поставив мене стрілі за мету.
13Дав доступ у моє нутро дітям сагайдака свого.
14Я став посміховищем для всього мого народу, їх приспівкою цілоденною.
15Наситив мене гіркотою, і напоїв полином.
16Він розбив щебенню мої зуби, він повалив мене в попіл.
17Покинув спокій мою душу, і я забув про щастя.
18Я мовив: Пропала моя сила, моя на Господа надія!
19Згадай про мої злидні та мою скорботу, про полин та жовч.
20Глибоко вбилось усе те мені в пам’ять, і душа моя в мені прибита;
21Оце пригадую я моєму серцю і тому надіюсь.
22Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось його милосердя.
23Вони нові щоранку, велика твоя вірність.
24Господь – мій пай, – моя душа говорить; тому й надіюся на нього,
25Благий Господь до того, хто його чекає; до душі, яка його шукає.
26Добре чекати мовчки від Господа спасіння.
27Добре для людини носити ярмо в юнацтві.
28Нехай сидить насамоті мовчки, бо він його наклав на нього.
29Нехай встромить уста свої в порох, ануж: може ще є надія!
30Нехай наставить тому, хто б’є, щоку, нехай набереться зневаги до наситу!
31Бо не навіки Господь відкидає.
32Бо хоч він і засмутить, та знову помилує з доброти своєї великої.
33Бо він не карає від серця і нерадо засмучує дітей людських.
34А коли хтось бере під ноги усіх в’язнів країни
35чи перекручує право людини перед очима Всевишнього,
36коли ошукує когось у якійсь справі, – хіба Господь того не бачить?
37Хто щось колись сказав і воно сталось без Господнього веління?
38Хіба не з уст Всевишнього виходять злидні й нещастя?
39Чому, поки живе, людина нарікає, чоловік – за кару за гріхи власні?
40Розвідаймо тільки дороги наші й дізнаймо, повернімося до Господа!
41Здіймімо серця й руки наші до Бога, що на небі!
42Ми відпали, збунтувались: ти не простив нам!
43Огорнув гнівом, гнав нас та убивав немилосердно.
44Закрив ти себе хмарою, щоб не пройшла молитва.
45Сміттям та покиддю зробив ти нас серед народів.
46Всі наші вороги широко уста свої на нас відкрили.
47Страх і яма нам випала, спустошення й руїна.
48Потоки вод ллє моє око над руїною дочки народу мого.
49Око моє стікає без угаву, без перестання,
50поки Господь з неба не спогляне та не побачить.
51Око моє печалить мою душу з-за усіх дочок мого міста.
52Мов пташку, напосілися мене зловити ті, що зо мною ворогують без причини.
53Життя моє підтяли в ямі й прикидали мене камінням.
54Води знялися понад голову в мене, і сказав: «Пропав я!»
55Я візвав твоє ім’я, Господи, із глибокої ями.
56Почув ти мій голос: «Не затуляй твого вуха від мого стогону, волання мого!»
57Ти зблизився, коли я візвав до тебе; сказав: «Не бійся!».
58Ти боронив, о Господи, справи душі моєї; ти викупив моє життя.
59О Господи, ти бачив мою кривду; розсуди ж мою справу!
60Ти бачив усю їхню помсту, усі їхні замисли на мене.
61Ти чув, о Господи, наругу їхню, усі їхні замисли на мене.
62Уста противників моїх, витівки їхні цілоденне проти мене.
63Чи вони сидять, чи встають, глянь: я – їхня глумлива пісня.
64Відплатиш, Господи, їм нагороду за вчинками їхніх рук.
65Ти їм даси запекле серце; проклін на них твій!
66Ти гонитимеш їх, о Господи, у гніві і винищиш їх із-під неба.

4. Трагедія Єрусалиму під кінець облоги

1Як потемніло золото, ой, як змінилося золото найліпше! Розкидане святе каміння по рогах усіх вулиць!
2Сини Сіону дорогії, що їх, немов щире золото, цінували, -ось мають вартість глиняного посуду, роботи ганчарських рук!
3Навіть шакали дають груди, своїх щеняток годують; дочка ж мого народу стала жорстока, мов струсі в пустині.
4Язик від спраги в немовлятка до піднебіння прилипає; маленькі дітки просять хліба, та нікому їм дати.
5Хто споживав ласощі, по вулицях із голоду умліває; а хто на пурпурі був вихований, той тулиться до гною.
6Безбожність бо дочки народу мого більша, ніж гріх Содому, який зруйновано за хвилину, і руки над тим не трудились.
7Князі його були над сніг чистіші, вони були від молока біліші, тіло в них було рум’яне над коралі, сафір – їхня шкіра.
8Обличчя їхнє стало чорніше за вугіль, на вулиці їх не впізнати; шкіра в них до кісток прилипла, засохла, немов задеревіла.
9Ліпше тим, що від меча полягли, ніж тим, що з голоду загинули; бо ці конали, виснажені, від нестачі плодів з поля.
10Своїми ж руками ніжні жінки варили власних дітей, що для них за їжу стали тоді, як гинули дочки народу мого.
11Виладував Господь своє обурення; він вилив палкий гнів свій, запалив вогонь на Сіоні, який пожер його основи.
12Не вірили царі землі й усі мешканці світу, що супостат і ворог увійде в ворота єрусалимські.
13А все те за гріхи його пророків, за його священиків переступи, що серед нього проливали кров праведників.
14Вони, немов сліпі, вулицями блукали, заплямлені кров’ю, так що не можна було приторкнутись до їхньої одежі.
15«Геть! Нечистий!» – до них кричали. «Геть, геть, не приторкайтесь!» І якщо втікали, блукаючи між народами, не сміли там проживати.
16Сам Господь порозсівав їх, щоб на них більш не глядіти. Не було до священиків поваги, ані до старших милосердя.
17Досі виснажуються наші очі, сподіваючись на ту марну допомогу; з наших башт ми виглядали за народом, що не міг спасти нас.
18І вони підглядали наші кроки, так, що ми не могли ходити по майданах. Близько кінець наш, сповнились дні наші, бо надійшов кінець наш!
19Ті, що нас гнали, були прудкіші, ніж орли попід небесами; вони по горах за нами гнались, у пустині на нас засідали.
20Дух наших ніздер, помазаник Господній, потрапив у їхні ями. Про нього ми казали: «Під його тінню житимемо посеред народів.»
21Радуйся й веселись, дочко едомська, що живеш у краї Уц! Прийде й до тебе чаша, вп’єшся і ти та й засвітиш тілом.
22Скінчилась кара за твоє беззаконство, о дочко сіонська, він не займе тебе більше в полон! Твої ж провини, о дочко едомська, і гріхи твої викриє він, покарає!

5. Звернення до Господа

1Згадай, о Господи, що сталося з нами! Глянь, подивись на наругу нашу!
2Спадщина наша припала зайдам, доми наші – чужинцям.
3Ми сироти без батька, і, а наші матері немов удовиці.
4Воду нашу за гроші п’ємо, дрова наші набуваємо за плату.
5Ярмо в нас на шиї, нами поганяють; працюємо, нема нам відпочинку.
6Ми до Єгипту простягаєм руку та до Ашшуру, щоб насититись хлібом.
7Батьки наші згрішили, та їх нема вже, а ми несемо кару за їхні беззаконства.
8Раби над нами вередують, і нікому нас визволити з їхніх рук.
9Ціною нашого життя здобуваємо хліб свій, наражені мечеві пустині.
10Шкіра на нас, як піч, гаряча від пекучої голоднечі.
11Жінок знечещено в Сіоні, дівчат – у містах юдейських.
12Повішено князів їхніми руками, обличчя старших не поважано.
13Хлопці носили жорна, а діти спотикались під дровами.
14Старші в воротях уже більш не сідають, хлопці вже більш не бавляться.
15Погасла радість у нашім серці, танки наші на жалобу змінились.
16Вінець упав з голови в нас. Ой, горе нам, бо ми згрішили!
17От чому серце ниє у нас, ось чому в очах у нас потемніло.
18Бо гора Сіон опустіла, лисиці бродять по ній!
19Ти ж, Господи, повіки перебуваєш; престол твій з роду й до роду.
20Чому ти нас назавжди забуваєш і нас так надовго покидаєш?
21Наверни нас, Господи, до себе, і ми повернемось: обнови наші дні, як було колись.
22Невже ти зовсім нас відкинув, на нас без міри прогнівався?

 

Попередня книга (“Книга Пророка Єремії”)  Наступна книга (“Книга Пророка Варуха”)